Травма і посттравматичне зростання

Випадково розбила тарілку, коли мила посуд. Засмутилась, бо люблю цей посуд, і тільки нещодавно його купила. Почула нотки Критика, що можна ж було обережніше і не допустити цього (в стресовій ситуації постійно Критик сварить за те, що я ж наче могла це передбачити, проконтролювати, не допустити), але тут же його зупинила і дала Дитині посумувати. Шкода, що ж, нічого, куплю таку ще. Замовила і побігла в офіс.

І тут пізніше в цей день згадались всі статті, прочитані за останні 4 місяці разом з колегами про травму. Символічно, бо назви їх були «Перетинаючи лінії розлому: травма та розігрування», «Розпад і збирання воєдино: діалектика дезінтеграції та інтеграції в зміні сценаріїв і саморозвитку». Почала міркувати знов про ці психологічні розломи, але тут Дитина дала ідею зробити фото, там же десь і стікер був про віру, дуже підходить для розбитого стану. І статтю захотілось написати про це, поділитись важливим і корисним, хоч сьогодні думала про те, як хочеться зробити невелику паузу від статей, семінарів і зайнятись декоруванням квартири до свят, бо цього року хочеться, клас.

Для статті потрібне фото. І нічого, що світла немає і вже далеко за північ, хочеться зробити фото. Клас, мені подобається. Так цікаво і приємно, як зранку розбита тарілка викликала багато суму, а зараз радість від цього творчого процесу. Вона зіграла свою велику роль.

Про травму і її вплив на якість життя

Що ж, так відбувається і з травмою. Спочатку вона нас дезорієнтує, розбиває на частини, викликає багато почуттів, спогадів, які важко зв’зати, зібрати до купи, встановити послідовність. Хочеться тікати з цього місця і не відчувати весь цей біль, горе, розпач, безсилля. Так і виникають захисні механізми - заперечення, дисоціація, витіснення. Що ж, болі стало значно менше. Але якось і радість не відчувається, здається, що життя проходить повз, щось все більше і більше нічого не хочеться і не хочеться бачитись з людьми. Самотність. ЇЇ стає більше, вона ізолює від контакту, емпатії, надії - того, що як раз допомагає зцілитися і «зібратись» заново. По-іншому, не так само.

Це як на стікері помітні розломи, так і травма наче розбиває наше селф на шматочки, тому ще часто ми відчуваємо значно менше сил і енергії. І не просто розбиває, а відрізає якісь шматочки, на які накладається психологічний захист, щоб не відчувати це зараз. Але ж великого шматочка не вистачає, тому й сил менше. І ці шматочки час-від-часу будуть пробиватись, проявлятись, бо психіка все одно прагне до здоров’я, до інтеграції. Нижче про це написано як про розігрування.

Ось приведу кілька цитат зі статей, названих вище:

«Саме відсутність визнання створює травму, а не болісний досвід як такий. Афект стає нестерпним і непереробним, коли відсутнє визнання, якого ми потребуємо, щоб символізувати та інтегрувати почуття.»

І ще одна:

«Коли дистрес не знаходить безпечного прихистку у свідомості іншої людини, розум розколюється, захищаючи здоровий глузд за допомогою захисних механізмів. Ми жертвуємо частинами себе, безперервністю та цілісністю, щоб зберегти психічну стабільність. Міжособистісні невдачі у визнанні формують лінії розлому у свідомості. Травми розвитку призводять до тонких тріщин, тоді як прірви розділяють свідомість в умовах жорстокого поводження або нехтування.»

Поясню трішки ще про ці види травм

• Травма розвитку - кумулятивна травма, коли щось відбувається маленькими порціями, але довгий час. Наприклад, коли партнер нехтує почуттями іншого, зневажає, знецінює їх, коли бажання дитини не помічаються, або вважаються не такими важливими. Коли на роботі керівництво нехтує досвідом і професійністю колеги, не підвищуючи зарплатню чи не даючи визнання.
• Травма у дорослому віці - розлучення, втрата кінцівок. Якась подія, яка вибиває нас з колії, і де ми пораємося з цим самі, не ділячись почуттями та думками з іншою людиною
• Травма грубого порушення - війна, насилля.

Ось як нестерпне стає терпимим - тільки в контакті з іншою людиною. Тільки коли вдається почути почуття, думки Дитини, Батька та інтегрувати їх у Дорослого, тоді травма стає досвідом. Коли ми можемо говорити про біль, називати її, надати їй сенс чи побачити в собі зміни після подій, нові ресурси. Це ще називають як травматичне зростання. Травма не дає цього зробити. Болючі події не дають цього зробити.

В тебе колись виникала думка після сесії з психотерапевтом: «я не знаю, як це працює, але стало легше»? Частково це про це. Бо поруч була людина, яка бачила, чула біль і почуття, тримала їх, цінувала їх, розділяла, бо теж це все відчувала.

Про розігрування і вплив на якість життя

Поясню через вигаданий приклад. Мене дуже сильно соромили за щось. І я відчувала стільки сорому, що мене ним затопило, тобто обробити його і справитись з ним не було психоемоційного ресурсу. Моя психіка могла витіснити цей досвід, щоб не відчувати цей сором постійно. Але.

Цей сором все одно впливає, тому я можу всередині себе соромити себе сама, постійно знаходячи ці моменти за що себе покритикувати, підкріплюючи афект. Або вступати в контакт з людьми, які осуджують, для яких я точно буду не така, і наче не звертати увагу на інших людей, не чути тих, хто казатиме мені зворотнє. Або сама осуджувати інших, вішати ярлики на якісь стосунки, там де важлива емпатія, таким чином втрачаючи близькість, а можливо і відносини з тими людьми. Ці процеси можуть бути одночасно з різними людьми.

Усвідомити і побачити цей сором, наприклад, я не зможу. Бо так працюють захисти психіки. Для розігрування потрібна інша людина. Коли в обох розігрування співпадають, це може тривати довго, виснажуючи і особисті ресурси, і стосунки. Наче пазлики збігаються і починається процес, де двом складно усвідомити, що відбувається, чому так і що потрібно зробити, щоб не ранити один одного і вирішити ситуацію.

Не знаю, чи написала б я цей текст, не розбив тарілку, але вдячна цій зовнішній події, яка вплинула на мій внутрішній процес, та ще й так, що пишу цей текст о 2 ночі, і давно нічого такого не писала. Так, зовнішні події ще й як впливають на наш внутрішній світ. Як писала авторка тих названих вище статей, «реальні монстри в житті без підтримки стають реальними монстрами нашого розуму».