Мій досвід індивідуальної психотерапії

Величезна частина мого особистого та професійного життя – це моя індивідуальна психотерапія. Я проходжу її з 2017 року у Анастасії Горохівської-Мороз.

Згадую, як упродовж усіх цих років щотижня я їздила на Дружби Народів у затишний теплий кабінет до Насті та розбиралася зі своїми почуттями, думками, поведінкою, навчалася звертати увагу на тіло, та й взагалі на себе та своє життя. Я у 2017 була трохи іншою – заплутаною, тривожною, часто плакала та закривалась у собі. Мені здавалося, я не вмію спілкуватися з людьми, критикувала себе за все, навіть не розуміючи цього, адже це був нормальний мій стан протягом довгого часу, було страшно проявлятися і бути собою. Я просто цього не вміла.

Періодами я була в депресії, особливо в ці періоди було так складно кудись їхати і щось там думати, здавалося, що це ніколи не закінчиться. Це важко проживати, коли на тобі ніби бетон лежить, немає сил ні на що, і здається, що всі довкола справляються і щось знають, окрім тебе. У такі моменти хотілося все кинути, періодами я брала паузу в терапії, але згодом поверталася. Для мене це було важливим.

Це історія не про те, що моя особиста психотерапія змінила моє життя і я повністю змінилася, тому писатиму про важливість психотерапії. Ні. Як на мене, кожен сам вирішує для себе, як собі допомогти і що йому потрібніше на цьому етапі.

Це історія про те, що я теж людина зі своїми слабкостями, болем, важкими періодами, емоціями. І поряд з іншою людиною я могла все це усвідомлювати, проявляти, розкладати по поличках, переступати через складність і йти далі, а не застрягати в ній. Але так часом хотілося мати можливість забути все це, не думати ні про що або не відчувати. І розуміння, що це неможливо, часом вводило у відчуття безвихідності та відчаю.

Це історія про відносини, які виникають та розвиваються в кабінеті між двома людьми. Насті було не байдуже, вона щиро і з милосердям відгукувалася на мене, мої події. Я може вперше відчула надійність та безпеку у стосунках, коли можна говорити про все, і тебе не засудять, а підтримають чи м'яко дадуть зворотний зв'язок. Мені подобалося при цьому впізнавати і Настю, і коли вона ділилася чимось простим, повсякденним і життєвим, це надавало сил і сподівання, що з усім можна впоратися, всі люди і кожен має свої труднощі, сильні сторони і є ті, хто буде поряд, незважаючи ні на що.

Це історія вдячності: Насті, що залишалася такою терплячою, надійною і стабільною всі ці роки поруч, що колись взяла мене в клієнти, що багато в чому навчила мене, що можна бути відкритою, щирою людиною, проявлятися такою, якою ти є. І що можна бути таким людяним терапевтом: розбиратися у всіх цих непростих процесах, розуміти і знати глибоко матеріал, при цьому залишатися в контакті з почуттями: витримувати свої і почуття іншої людини.

Дякую, що навчила відокремлювати минуле від реальності, будувати нові нейронні зв'язки та додавати у своє життя більше радості та світла.

Я вдячна і собі, що щотижня протягом багатьох років їздила на терапію в сніг, ожеледицю, дощ, крізь сльози, втому чи навпаки з силами та настроєм. Адже терапія - це нелегко, часто після такої зустрічі я відчувала сильну втому, часом кілька днів, а то й більше, потрібно було для відновлення. Я вже й забула, як було страшно і тривожно спочатку, соромно і непросто через щось проходити, щось говорити, на щось вирішуватися. Але все одно йшла в це і продовжувала це робити під приводом «я теж психотерапевт, я потрібна буду моїм клієнтам». Але просто раніше я не могла робити щось для себе, як би для інших був «дозвіл» і так було звичніше.

Я вдячна Насті за нашу роботу. Я дуже рада, що обрала її свого часу (на фото день нашого знайомства, коли я прийшла на майстер-клас Насті на конференції з Транзакційного Аналізу), зважилася і пішла на особисту терапію, хоч спочатку голос усередині мене супротивився і заперечував важливість нашої роботи, періодично прориваючись і в наступні роки. Зараз я відчуваю міцний фундамент під ногами, це надає сили, що б не відбувалося в житті. І якщо в найтемніші періоди мого життя я часом не бачу цей фундамент, схожу з нього або втрачаю, я точно знаю, що він є, він у мене вже є і я до нього повернуся. Адже я вже це робила не раз і точно зроблю ще раз.

Мій фундамент - це усвідомленість, любов і милосердя (до себе та інших), відкритість, спонтанність, захоплення, інтерес та гумор. І шматочок торта, звичайно ж, куди ж без нього)))