«Ви так кажете, тому що ви психолог і повинні бути ввічливими», «ви ж отримуєте за це гроші, звичайно ви мене підтримуватимете», «твоє ставлення до мене несправжнє, просто у тебе професія така» і багато інших виразів часто чую від клієнтів.
І так, я розумію їх, адже в кабінеті психотерапевт стає дуже близькою людиною, яка слухає і знає так багато того, чого неможливо часом розповісти рідним та друзям, а ще щиро цікавиться, підтримує, дізнається, робить усе, щоб іншому ставало краще та легше. А з іншого боку, виходячи з кабінету, ці стосунки закінчуються, психотерапевта немає поруч, це просто його робота, обов'язок, завдання, за які він отримує гроші.
Ці дві лінії, де психотерапевт – близька людина і водночас просто професіонал, який надає свої послуги за гроші, такі протилежні, але протікають одночасно. У цьому й є парадокс психотерапії: і те, й те, а не або, або.
З одного боку психотерапевт не показує себе на сесіях з клієнтом, він повністю налаштований на іншу людину і не проявляється сам як особистість, не каже, що думає чи що він зробив би в тому місці. Але з іншого боку одяг, кабінет, соц.мережі, професіоналізм, стиль спілкування, особисті цінності та частина особистого життя помітна і доступна для клієнта і впливає на зустрічі, на процес і на саму людину. Правда ж парадоксально?
Давай розплутаємось у цьому. Доброта, відповідальність, ввічливість, щирість – це особисті якості людини, а не професійні, правда ж? Зовсім не означає, що стоматологи повинні мати такі якості, а вчителі інші. Та й товстої книги про те, як і в яких ситуаціях мені поводитися з клієнтом, теж немає. Хоча іноді хотілося б таку. Жартую.
Та й психотерапевти всі різні. І добре, що так.
Так, психотерапевт – це моя професія, але моє ставлення до людини – справжнє, щире, це неможливо купити. І робота на сесіях – це не завжди про підтримку, не завжди про легко та приємно. Психотерапевт – як чисте неспотворене минулим дзеркало, яке відображає поведінку, почуття іншого. І часто це про конфронтацію, про реальність, про правду, яка не завжди може бути приємною та легкою до прийняття.
Я в такі моменти думаю про вчителів, наприклад. Або про спортивних тренерів. Такі різні професії, але чи всі вони ввічливі, щирі, добрі? Хтось стає другом, наставником, прикладом для свого учня, а когось хочеться якнайшвидше забути, закінчивши навчання.
Я можу гуляти десь містом і побачити щось, що нагадає про ту чи ту людину, хвилююся, коли в містах обстріли, де живуть клієнти, пишу їм, або сидячи на новому навчанні, намагаюся записати щось важливе і обов'язково поділитися, коли зустрінемося, тому що думала про це, тому що це про те, про що ми говорили раніше, наприклад.

Психотерапія не закінчується після сесії ні для клієнта, ні для психотерапевта також. Відносини – це процес, який залежить від двох людей, від їхньої включеності та налаштованості, а не від професії.
Спробуй помітити, коли доводиться обирати між чимось? Чи можна тоді вибрати, чи припустити, що є і те, і те? Людина хороша, чи погана? Для когось один вчинок буде ввічливим та приємним, для іншого – вкрай неприпустимим. Чи можна радіти під час війни? Парадоксальностей у нашому житті справді багато, варто їх лише помітити.